З перших днів війни ми, ніби, заципиніли. Заципінили у тому жаху і передчутті неминучої смерті. 

Потім ми почали відходити і по трохи допомогати тим, хто потребує більше, ніж ми. Спочатку за свій кошт, а потім пішла допомога з Чернівців, від Майї Муравьової. Вона розподідяє допомогу по всім регіонам України, яка надходить з Нідерландів, Польщі, Европи тощо.

 Ми звикли до гуркіту артилерії і вже по звуку визначали, стріляють з гармати, чи з «Градів», по нас, чи від нас.

 Самі тяжкі були перші десять днів квітня, коли розуміючи свою поразку, росіяни гатили з усього не перестаючи.

 З 11 квітня почали приїздити перші люди з окупації, а разом з ними жахливі звістки про тортури, зґвалтування і вбивства.

Ми і до цього знали, що вони не люди, бо на початку, коли волонтери возили допомогу у Ірпінь, Бучу, Гостомель, Ворзель екіпажи розстрілювали, деяких на смерть. З Ворзелю і Бородянки не давали дозволу евакуювати дитячі будинки. Понад 100 малюків,не могли отримати допомогу. Не дозволяли погодувати тварин у притулках. У Бородянці, майже, всі песики загинули від голоду у клітках. А у конюшнях коні згорали за живо, а тих, що вибігли розстрілювали. Вони ще довго лежали вдовж дороги, бо в першу чергу ховали вбитих, які теж по довгу лежали, бо багато тіл були заміновані. І той солодко-кислий сморід переслідував ще довго всіх, хто звідти приїхав. Мій чоловік перші три дні, коли почав, як волонтер їздити з допомогою, не міг їсти, тільки чай пив.

Це той сморід жорстокості і ненависті росіян до українців.

А потім почали приїздити переселенці з міст та селищ, які були під окупацією.І за кожним з них досі стоїть привид жаху. І ми дуже радіємо, що маємо змогу допомогти їм з речами першої необхідності, які нам надають волонтери з Европи.

Майже два тижня після звільнення Київської області було тихо. Так тихо, що аж моторошно, поки ми не зрозуміли, що нам треба звикати до цієї тиші.

 Зараз у Києві декілька разів на день лунають сирени і чути, як працює ППО, а іноді і ракети прилітають. Тоді у місті, принаймі, на Оболоні, відчувається запах гару.

 У нас ще не всі продовольчі магазини відновили роботу, а багато хто зупинив бізнес. Багатьох звільнили з роботи, ми теж потрапили до звільнення. Але, дивлячись на тих людей, що приїхали у пошуку прихистку і повинні починати життя з чистого аркушу, бо у них нічого нема, радієш тому, що ми є один у одного. Що нашу дитину прихистили у Зволле, Нідерландах і нею опікуються Лариса Бульбук, Арьян …, Доренда… з фонду…

Їсти є що і добре. Зараз потрібні волонтери, які багато працюють на розчищенні від завалів. Після того, як міста і тіла загиблих, розміновують люди розчищають завали, дороги і ховають загиблих.

Зараз почалися вирішальні бої на Сході. Росія кинула туди всі свої сили, біля 90 тис. військ.

Але ми віримо в нашу перемогу, ми віримо в нашу Армію. Ми відчуваємо підтримку цілого світу, ми переможемо. Зло має бути покаране!

Київ обороняється, Київ з кожним днем обростає залізними їжаками і укріпленнями.

Дуже переживаю за своїх друзів з Ірпіня, другу добу не виходять на зв‘язок. Розум розуміє, що там пошкоджена ВСЯ інфраструктура, ці орки, навіть, колію пошкодили, щоб люди не могли евакуюватися, і що, якщо є трошки зарядки, вони її бережуть.

Повітряні тривоги рідші, але залпову артилерію чути постійно

Зараз в чаті будинку збираю потреби пенсіонерів по продуктах і схожу у магазин, хоч відволічусь.

Чоловіку легше, він у Червоному хресті і цілий день зайнятий, а мене часом «накриває», від усієї інформації, що я перероблюю і стисло викладаю на сторінці у ФБ. Від деяких, як ось цей про любов маленької дівчинки до українського солдата сльози текли годину.

Ми тримаємось.